Як працює когнітивно-поведінкова терапія при гральному розладі

Покроковий розбір: що саме роблять на сесіях, як працюють із хибними переконаннями гравця, що лікар перевіряє перед стартом, скільки триває курс і чого ця терапія не робить

🎯 Головне коротко
Жмаков Олег Анатолійович — психіатр-нарколог вищої категорії, клініка «Пульс»
✅ Статтю перевірено лікарем наркологом
Лікар психіатр-нарколог вищої категорії • Головний лікар клініки «Пульс»

Стаж 30 років. Закінчив НМУ ім. О.О. Богомольця за спеціальністю «Психіатрія». Поєднує клінічний досвід із сучасними протоколами лікування залежностей. Дата перевірки: 30.06.2026.

Гральний розлад — це діагноз, а не риса характеру

Когнітивно-поведінкова терапія при гральному розладі — це не бесіди про силу волі, а структуроване навчання конкретних умінь. Але перш ніж пояснити, що саме роблять на сесіях, потрібно розібратися з головним непорозумінням: що таке гральний розлад із погляду медицини і чому спроби вплинути на нього умовляннями роками не дають результату.

У Міжнародній класифікації хвороб десятого перегляду, яка досі використовується в Україні для статистики, цей стан має код F63.0 і назву «Патологічний потяг до азартних ігор». Він розміщений у розділі розладів звичок та потягів — поруч із клептоманією й піроманією. Це стара рамка, і вона багато в чому пояснює, чому в суспільстві досі побутує уявлення про гру як про дивацтво чи розбещеність. Людину з таким діагнозом десятиліттями сприймали не як пацієнта, а як того, хто «просто не вміє зупинитися». Саме з цього уявлення виростає і сором самого гравця, і безпорадність родини, яка роками намагається впливати умовляннями.

Одинадцятий перегляд класифікації змінив рамку принципово. Гральний розлад отримав код 6C50 і був перенесений до класу «Розлади внаслідок адиктивної поведінки» — тобто офіційно визнаний спорідненим із залежностями від речовин. Те саме раніше зробило американське діагностичне керівництво DSM-5 у 2013 році, перемістивши цей стан із розділу розладів контролю імпульсів до розділу розладів, пов’язаних із вживанням речовин та адиктивних розладів. Це не косметична правка нумерації, а визнання того, що йдеться про ті самі механізми винагороди, потягу й втрати контролю, які описані для алкогольної чи опіоїдної залежності.

Практичний висновок із цієї зміни простий і важливий для кожного, хто читає цю статтю. Гральний розлад — не слабка воля й не погана звичка. Це стан, у якому мозок навчився пов’язувати ставку з очікуванням винагороди настільки міцно, що звичайні вольові зусилля перестають працювати. І саме тому при ньому спрацьовують підходи, розроблені для лікування залежностей: робота з пусковими чинниками, з автоматичними думками, з навичками проживання потягу й із профілактикою зривів. Це не спроба «перевиховати» людину, а навчання конкретних умінь, яких раніше не було.

Варто відразу розвести два поняття, які часто плутають. Гральний розлад (6C50) стосується азартних ігор на гроші, а ігровий розлад (6C51) — комп’ютерних ігор; це різні діагнози з різними механізмами й різними підходами. Слово «лудоманія», яке звучить у побуті, у класифікаціях відсутнє взагалі — воно зручне як розмовний відповідник, але не є медичним діагнозом і в документах не використовується.

Що обов’язково виключає лікар перед тим, як ставити цей діагноз

Азартна гра може бути не самостійним розладом, а проявом іншого стану — і це принципово змінює лікування. І МКХ-11, і DSM-5 прямо виключають із діагнозу «гральний розлад» гру, яка відбувається в межах маніакального або гіпоманіакального епізоду. Якщо гра почалася раптово й разом із піднесеним настроєм, зменшеною потребою у сні, надмірною активністю, балакучістю й низкою ризикованих витрат, найімовірніше йдеться про біполярний афективний розлад. Він лікується принципово інакше — нормотиміками, часто в умовах невідкладної психіатричної допомоги, — і курс психотерапії тут не є ані першим, ані достатнім кроком.

Є ще кілька станів, при яких азартна поведінка є симптомом, а не самостійною проблемою. Це розлад із дефіцитом уваги та гіперактивністю, при якому імпульсивність і потреба в стимуляції проявляються зокрема через гру. Це ураження лобових часток головного мозку — після травми, при судинних змінах, при деменції, — коли людина втрачає здатність оцінювати наслідки власних дій, і поява ставок у літньому віці «на рівному місці» має насторожувати родину. Окремо перевіряють перелік ліків, які людина приймає, — про це докладно нижче.

Саме тому оцінку стану проводить лікар-психіатр або психіатр-нарколог, а не психолог і не сам пацієнт за опитувальником з інтернету. Індекс тяжкості проблемної гри (PGSI) та короткий скринінг Lie/Bet — робочі інструменти фахівця для попередньої оцінки; вони показують, що є привід звернутися, але не розрізняють, що саме стоїть за грою.

Чому основою лікування є психотерапія, а не ліки

Тут потрібно назвати факт, який дивує більшість людей, що вперше шукають допомогу. Немає жодного лікарського засобу, зареєстрованого за показанням «гральний розлад», — ані в Україні, ані Європейським агентством з лікарських засобів, ані Управлінням із продовольства й медикаментів США. Це не прогалина в інформації й не питання доступності конкретного препарату в аптеці: такого зареєстрованого показання просто не існує. Порівняння з алкогольною залежністю тут особливо показове. Там медикаменти можуть нести частину навантаження, підтримуючи людину на етапі утримання. При гральному розладі ліків «під діагноз» немає, тому психотерапія стає не додатком, а несучою конструкцією всієї допомоги.

Найсвіжіший документ, на який спираються фахівці, — британська настанова NICE NG248 «Harmful gambling: identification, assessment and management», опублікована 28 січня 2025 року. Це перша повноцінна національна клінічна настанова Великої Британії з грального розладу. Її ключова рекомендація сформульована однозначно: дорослим із гральним розладом слід пропонувати групову когнітивно-поведінкову терапію для зменшення тяжкості та частоти гри, і починати її якомога раніше після оцінки стану. Індивідуальний формат передбачений для випадків, коли людина не готова йти в групу, коли групу неможливо організувати або коли груповий формат оцінено як непідходящий саме для цієї людини.

Медикаменти в настанові з’являються, але на чітко визначеному місці. Розглядається налтрексон — із трьома суттєвими обмеженнями. По-перше, це застосування поза зареєстрованим показанням: препарат зареєстрований для опіоїдної та алкогольної залежності, не для гральної. По-друге, його розглядають лише тоді, коли психотерапія не дала бажаного результату, тобто це другий крок, а не перший. По-третє, призначати може лише профільний фахівець із відповідним досвідом. Схему підбору дози й тривалість визначає лікар індивідуально після обстеження, тому конкретних міліграмів ми тут свідомо не наводимо — це не той випадок, коли деталізація допомагає читачеві. Психотерапію при цьому рекомендують продовжувати паралельно, а не замінювати нею.

Чому саме цей препарат не можна «спробувати самому», варто пояснити окремо, бо ризики тут не теоретичні. Налтрексон протипоказаний при гострому гепатиті та печінковій недостатності, і перед початком, а також під час курсу, потрібен контроль печінкових проб. Перед першим прийманням потрібен період без опіоїдів — орієнтовно сім-десять днів, інакше розвивається тяжкий синдром відміни. Під час курсу опіоїдні знеболювальні не діють: про приймання налтрексону потрібно повідомляти будь-якого лікаря, зокрема хірурга й стоматолога, і мати при собі відповідну позначку. А після припинення приймання толерантність до опіоїдів знижена, тому звична раніше доза може стати смертельною. Усе це — причина, чому рішення ухвалює лише лікар.

Тепер про доказовість чесно, бо саме на цьому місці більшість матеріалів починають прикрашати. Кокранівський систематичний огляд психологічних терапій при патологічній та проблемній грі показав виражене зменшення тяжкості гральної поведінки одразу після завершення курсу й помірний вплив на фінансові втрати. Але він не показав стійкості цього результату в часі: даних спостережень через дев’ять-дванадцять місяців виявилося замало для висновку, а якість доказів оцінена як низька й дуже низька через малу кількість досліджень і їхню різнорідність. Правильна формула звучить так: когнітивно-поведінкова терапія має найкращу доказову базу серед усього наявного при гральному розладі, і водночас сама ця база залишається обмеженою. Метод найкращий не тому, що ідеальний, а тому, що альтернативи вивчені гірше або не показали переваги. Це не привід відмовлятися від терапії — це привід не обіцяти гарантій.

Чим когнітивно-поведінкова терапія відрізняється від «розмов із психологом»

Найпоширеніше уявлення про психотерапію — це бесіда, у якій людина розповідає про своє життя, а фахівець уважно слухає. Когнітивно-поведінкова терапія влаштована інакше. Це структурований курс із заздалегідь визначеною програмою, обмежений у часі, з конкретними завданнями на кожну зустріч і з вимірюваними цілями. На першій зустрічі проговорюють, що саме має змінитися й за якими ознаками це буде видно: не «стати щасливішим», а зменшити частоту епізодів, повернути контроль над рахунками, витримати день зарплати без ставки. Кожна наступна сесія починається з огляду того, що сталося між зустрічами, і закінчується домовленістю про конкретну дію.

Друга принципова відмінність — фокус уваги. Метод не займається пошуком глибинної причини в далекому минулому й не будує довгих пояснень, чому людина взагалі стала грати. Він працює з тим, що відбувається зараз: із ланцюжком «ситуація → думка → емоція → дія → наслідок». Ідея проста й водночас неочевидна для більшості: між ситуацією і вчинком завжди є думка, і саме вона є тим місцем, куди можна втрутитися. Поки епізод гри сприймається як суцільне «затьмарення», втручатися нікуди. Щойно він розкладається на ланки, з’являються конкретні точки для роботи.

Третя відмінність — навчальний характер роботи. Фахівець тут не стільки співрозмовник, скільки тренер: він показує техніку, дає її відпрацювати, розбирає, що вийшло, і коригує. Людина виходить із курсу не з новим розумінням себе, а з набором умінь, які можна застосувати у вечір п’ятниці, коли на картці лежить премія. Саме тому в цьому підході стільки уваги приділяють домашнім завданням і щоденнику: без перенесення в реальне життя навички залишаються теорією.

І останнє, що варто проговорити на старті. Курс не починається з терапії — він починається з оцінки стану. Фахівець з’ясовує тяжкість грального розладу, наявність депресії, тривоги, порушень сну, вживання алкоголю, перелік ліків, які людина приймає, а також реальний фінансовий стан і рівень безпеки. Від результатів цієї оцінки залежить, чи буде курс психотерапії першим кроком узагалі.

Крок перший: функціональний аналіз окремого епізоду гри

Перше, з чого починається практична частина курсу, — це розбір не всієї історії залежності, а одного конкретного епізоду гри. Не «чому я взагалі граю», а «що саме відбулося минулої суботи». Такий розбір нагадує роботу під мікроскопом: епізод розкладають на послідовні ланки й до кожної ставлять питання.

Далі розбирають те, що зазвичай залишається поза увагою, — що саме дало продовження. Людина щось отримала в момент гри, інакше вона б не грала: збудження, відчуття контролю над ситуацією, паузу від нав’язливих думок про борги, надію, що все вирішиться одним ударом. Ця частина розбору принципова, бо вона показує функцію гри в житті конкретної людини. Без неї відмова від ставок залишає по собі порожнечу, яку нічим заповнити. І нарешті — що було після: через годину, наступного ранку, через тиждень. Цей крок повертає в поле зору наслідки, які в момент дії просто не існують для свідомості.

Чому це працює? Тому що людина вперше бачить: епізод — не випадковість і не затьмарення, а послідовність із упізнаваними ланками. Кожна ланка — потенційна точка втручання. Поки все злите в одне суцільне «зірвався», немає куди прикласти зусилля. Коли видно, що о вісімнадцятій годині був конкретний стан, о вісімнадцятій тридцять — конкретна думка, а о дев’ятнадцятій — перша ставка, з’являється кілька моментів, у яких хід подій можна змінити. Причому найлегше змінити його на початку, коли збудження ще низьке, а не тоді, коли рука вже тягнеться до застосунку.

Технічно за курс розбирають зазвичай три-п’ять епізодів — доти, доки не проступить повторюваний малюнок. І майже завжди він проступає. Дуже часто виявляється, що епізоди, які здавалися абсолютно різними, мають один і той самий пусковий стан: наприклад, не «гроші» й не «нудьга» окремо, а поєднання самотності з вільною сумою на картці ввечері. Це відкриття зазвичай стає поворотним пунктом курсу, бо перетворює невизначену загрозу на конкретну, а отже — на таку, до якої можна підготуватися.

Крок другий: хибні переконання гравця — і чому лекція про ймовірність не рятує

Робота з викривленнями мислення — серцевина методу. Йдеться про стійкі хибні переконання, які виникають у грі майже в усіх і які підтримують поведінку зсередини. Їх не «виправляють» аргументом: спершу їх треба навчитися помічати в момент появи.

Тут виникає головне непорозуміння, через яке родини роками витрачають сили даремно. Більшість людей із гральним розладом уже знають, що заклад у плюсі, а автомат налаштований на математичну перевагу. Знання не заважає їм грати. Причина в тому, що ці переконання вмикаються не в спокої, а в стані збудження й потягу, коли раціональна оцінка тимчасово поступається місцем «гарячому» мисленню. Пояснення, почуте на тверезу голову, просто не доходить до того стану, в якому ухвалюється рішення грати. Тому лекція про ймовірність — марно витрачена розмова, скільки б разів її не повторювали.

Що роблять натомість. Перше — проговорювання вголос у безпечному, змодельованому форматі: людина озвучує свої думки, і разом із фахівцем стає видно, які саме переконання спливають у момент дії, а не в кабінеті. Друге — перевірка переконання власними записами: не суперечка, а зіставлення з фактичними цифрами зі щоденника, коли людина сама бачить підсумок трьох місяців. Третє — поведінковий експеримент: замість переконування пропонують перевірити припущення й подивитися на результат. Четверте — робота з ланцюжком, а не з висновком: оскаржують не фінальну думку «зараз відіграюся», а ранню ланку, коли збудження ще низьке. Формула проста: фахівець не сперечається з людиною про математику, він допомагає їй самій зловити момент, коли переконання виникає, і побачити, що це не факт, а автоматична думка.

Ілюзія контролю

Це впевненість, що особисті дії впливають на випадковий результат: власна система ставок, «щасливий» автомат, ритуал перед натисканням, самостійний вибір чисел замість автоматичного. Людина щиро відчуває, що керує процесом, хоча в гральних автоматах і онлайн-іграх результат заданий генератором випадкових чисел і не залежить від жодних дій гравця.

Окремо варто сказати про ставки на спорт і покер, бо там читач часто відкидає весь цей розділ як такий, що його не стосується. У цих іграх елемент умінь справді присутній: знання турнірів, форми команд, рахунку карт дає певну перевагу. Проблема в тому, що вага цих умінь систематично переоцінюється, а комісія закладу забезпечує йому перевагу на дистанції незалежно від обізнаності гравця. Саме тут ілюзія контролю працює найпідступніше — вона спирається на реальне, але сильно перебільшене знання.

Помилка гравця й «щаслива серія»

Помилка гравця — це віра в закономірність там, де її немає: «червоне випало вісім разів поспіль, отже зараз має бути чорне». Насправді кожен наступний розіграш незалежний і нічого не пам’ятає; автомат не «нагрівається» і не «віддає». Дзеркальне переконання — «щаслива серія»: кілька виграшів поспіль сприймаються не як звичайне коливання, а як ознака особливого стану, який треба використати негайно й на більшу суму.

Обидва переконання опираються на здоровий глузд, і саме тому вони такі стійкі. Людському мисленню властиво шукати послідовність у випадковості — це загальна властивість, а не особистий недолік гравця. У терапії з цим працюють не через пояснення теорії ймовірності, а через записи: людина сама бачить, що «серії» в її щоденнику ніяк не пов’язані з підсумковим результатом.

Переоцінка шансів і ефект «майже виграв»

Переоцінка шансів тримається на вибірковій пам’яті: виграші запам’ятовуються яскраво й переказуються, програші розмиваються у фон. Людина може роками мати мінус і при цьому щиро вважати, що виходить приблизно в нуль. Тільки письмовий облік витрат розриває це викривлення, бо цифри неможливо переказати вигідно для себе.

Окремо стоїть ефект «майже виграв» — два однакові символи з трьох, номер, що відрізняється на одиницю, м’яч, що влучив у штангу. Мозок обробляє такий результат не як програш, а як майже-успіх, і бажання продовжити посилюється. Це властивість, вбудована в конструкцію ігор навмисно: частота «майже виграшів» у сучасних автоматах є частиною їхнього дизайну, а не збігом.

Гонитва за програшем

Це найнебезпечніше з усіх переконань. Втрачене перетворюється на «інвестицію», яку треба повернути тим самим способом, яким її втрачено: «я вже вклав стільки, зупинитися зараз означає визнати втрату». Саме воно перетворює разову втрату на борги, а борги — на мікропозики й приховування.

У терапії цю думку розбирають окремо і заздалегідь, поки вона не звучить у момент відчаю. Ключове питання, яке ставлять на сесії: що станеться з боргом, якщо наступна ставка теж програє, — і скільки разів такий сценарій уже повторювався. Відповідь із власного щоденника переконує сильніше за будь-який аргумент фахівця.

Крок третій: особистий перелік пускових чинників

Наступний етап — скласти письмовий перелік ситуацій, які запускають потяг. Не загальний перелік із брошури, а свій власний, із конкретними деталями. На сесії перебирають кілька категорій, і майже завжди виявляється, що людина знала лише про частину з них.

Складений перелік — це не самоціль, а робочий документ, і саме те, що з ним роблять далі, визначає результат. Частину чинників прибирають фізично: видаляють застосунки, блокують сайти, відписуються від каналів і сповіщень, передають картку близькій людині, переводять зарплату на рахунок без миттєвого доступу. Це найпростіший і найшвидший ефект курсу, який видно вже після першого-другого тижня. Але це саме підготовка поля, а не лікування — і про це треба говорити прямо.

В Україні є окремий і дуже дієвий інструмент, про який знають далеко не всі. Це офіційне самообмеження через державний реєстр осіб, яким обмежено доступ до азартних ігор: людина подає заяву й на визначений строк втрачає право брати участь в азартних іграх — як у наземних закладах, так і на легальних сайтах, які зобов’язані звірятися з реєстром. Рішення набирає чинності незалежно від того, як людина почуватиметься наступного вечора, і саме в цьому його цінність: воно ухвалюється у спокійному стані та діє в стані потягу. Це не лікування й не заміна курсу, але це найсильніший зовнішній бар’єр, доступний українському читачеві просто зараз.

Частину чинників прибрати неможливо в принципі. Зарплата приходитиме, вечір настане, стрес трапиться, чемпіонат відбудеться. Під такі ситуації готують заздалегідь прописаний план дій: що зробити за день до, як розпорядитися грошима в першу годину після надходження, кому подзвонити, чим зайняти найнебезпечніший проміжок часу. План складають письмово й у спокійному стані, бо в момент потягу здатність вигадувати рішення різко падає.

І важливе застереження, яке рятує родини від типової помилки. Обмеження доступу до грошей — це підтримка, а не лікування. Якщо людина лише позбавлена доступу до коштів, але не має навичок, потяг нікуди не зникає: з’являються позики під відсотки, мікрокредити, борги в знайомих, продаж речей із дому. Тому перелік чинників завжди йде в парі з навчанням навичок, а не замінює його. До того ж перелік переглядають протягом усього курсу — зазвичай через кілька тижнів людина знаходить чинники, яких не бачила на старті.

Весь цей блок будується на одному спостереженні, добре відомому з практики: потяг поводиться як хвиля, а не як стеля. Він наростає, досягає піку і спадає. У більшості людей ця хвиля минає протягом приблизно двадцяти-тридцяти хвилин, хоча тривалість буває різною й залежить від ситуації. Якщо у вас хвиля довша — це не означає, що техніка не працює: паузу просто подовжують і повторюють. Людина в момент піку абсолютно впевнена, що стан триватиме, поки вона не зіграє, — і саме ця впевненість штовхає до ставки. Завдання терапії — дати досвід того, що хвиля минає без гри. Один такий досвід змінює більше, ніж десять розмов, бо він спростовує переконання не аргументом, а фактом.

Основна техніка — відкладене рішення. Формулювання тут принципове: не «я більше ніколи», а «я не ухвалюю рішення зараз, я повертаюся до нього через тридцять хвилин». Різниця величезна. Перше формулювання вимагає боротьби з бажанням і майже завжди програє, бо ставить людину проти самої себе. Друге не вимагає нічого, крім перенесення дії в часі, — і пік потягу зазвичай не витримує паузи. До цієї паузи додається план на тридцять хвилин: заздалегідь прописаний на папері перелік із трьох-п’яти конкретних дій. Не «відволіктися», а подзвонити конкретній людині з іменем і номером, вийти на вулицю визначеним маршрутом, дати собі фізичне навантаження, прийняти душ, приготувати їжу.

Окремий напрям — альтернативні дії. Порада «знайдіть хобі» тут не працює, бо вона не враховує головного: людина йшла в гру по конкретний ефект. Комусь потрібне збудження й гострі відчуття — тоді підбирають спорт, змагання, активності з елементом ризику. Комусь — відчуття компетентності, і тоді шукають справу, у якій видно зростання. Комусь — соціальний контакт, а комусь — спосіб не думати кілька годин. Порожнеча після відмови від гри є реальною проблемою, і заповнювати її треба свідомо, а не сподіватися, що вона зникне сама.

Ще одна навичка — спостереження за хвилею. Людину вчать описувати потяг як тілесне явище: де саме він відчувається, як змінюється через десять, двадцять, тридцять хвилин, що з ним відбувається, якщо не робити нічого. Це переводить стан із «мене несе» у «я це спостерігаю», і сама позиція спостерігача помітно знижує силу потягу. І тут потрібна чесність: усі ці техніки виглядають простими на папері й важко даються в перші тижні. Саме тому їх тренують під наглядом фахівця, а не «читають і застосовують».

Крок п’ятий: профілактика зривів і ефект порушення утримання

Настанова NICE NG248 прямо вимагає, щоб курс когнітивно-поведінкової терапії містив компонент профілактики зривів. Це не необов’язковий бонус наприкінці, а обов’язкова складова програми. Робота починається з розбору передбачуваних ситуацій ризику на найближчі місяці: відпустка, велика премія, чемпіонат, поїздка, розлучення, зміна роботи, повернення в місто, де людина грала. Для кожної такої ситуації складають письмовий план: що зробити до, під час і після, кому подзвонити, як саме розпорядитися грошима, яку дію виконати першою. Письмова форма тут не формальність — у момент напруження людина не пригадає домовленостей, але зможе прочитати аркуш.

Другий блок — розпізнавання ознак наближення зриву. Зрив майже ніколи не починається зі ставки; він починається значно раніше й непомітно. Кожна з ранніх ознак окремо виглядає невинно, і саме тому їх перелічують заздалегідь і записують. Побачити ланцюжок на третій ланці набагато легше, ніж на восьмій.

Найважливіша частина цього розділу — робота з ефектом порушення утримання. Суть явища така: людина, яка зірвалася один раз, схильна тлумачити це як доказ повного провалу — «все, я знову той самий, лікування не спрацювало, немає сенсу зупинятися». І замість одного епізоду виходить багатотижневе повернення до гри з новими боргами. Тобто основну шкоду завдає не сам зрив, а тлумачення зриву. Тому різницю між одиничним епізодом і поверненням до розладу проговорюють заздалегідь — ще до того, як щось сталося.

Разом із цим прописують конкретний порядок дій на випадок зриву: кому подзвонити першим, що записати, як швидко повернутися на сесію, які кроки зробити з грошима. Наявність такого плану знімає частину сорому й дає людині вихід, окрім продовження гри. Формула, яку варто запам’ятати і гравцеві, і родині: одиничний зрив не скасовує зробленої роботи — її скасовує рішення після зриву не зупинятися. Саме тому реакція близьких у перші години після зриву має значення не менше, ніж сам план.

Готові розібратися зі своїм випадком разом із фахівцем?

Якщо гра вже забирає гроші, сон і стосунки — не чекайте «дна». Зателефонуйте нам, і ми пояснимо, з чого починається курс когнітивно-поведінкової терапії, як проходить перша оцінка стану та які формати роботи можливі саме у вашій ситуації. Розмова конфіденційна, без осуду й без тиску. Якщо ж зараз є думки про безвихідь — не відкладайте: цілодобова лінія підтримки Lifeline Ukraine 7333, екстрена медична допомога 103.

📞 (067) 103-33-53

Як виглядає курс: формати, кількість сесій, щоденник і домашні завдання

Орієнтири щодо обсягу курсу подані в настанові NICE NG248 досить конкретно. Груповий формат — це зазвичай вісім-десять сесій, індивідуальний — шість-вісім. У частині випадків потрібно більше зустрічей, у частині достатньо менше: це орієнтир, а не жорстка норма. Групу бажано вести двом фахівцям, і щонайменше один із них має мати підготовку з когнітивно-поведінкової терапії саме при гральному розладі — це не те саме, що загальний досвід психотерапії. Починати рекомендують якомога раніше після оцінки стану. Тривалість однієї зустрічі стандартна для психотерапії, близько години; групова зазвичай довша.

Що це означає для очікувань читача. Курс — це кілька місяців регулярної роботи, а не разова консультація й не «сеанс», після якого щось вимикається. Але це й не багаторічна терапія без визначеного кінця: програма обмежена в часі, має структуру й зрозумілі етапи. Людина від початку знає, скільки зустрічей попереду й чим вони будуть заповнені. Для багатьох саме ця передбачуваність стає аргументом почати, бо знімає страх «підсісти на терапію назавжди».

Метод побудований так, що основна робота відбувається між сесіями. Зустріч — це розбір і планування, а зміна поведінки відбувається в реальному житті, у власний вечір п’ятниці. Базовий інструмент цієї роботи — щоденник самоспостереження. Фіксують епізоди потягу, а не лише епізоди гри: час, обставини, стан, думку, дію, результат — і окремо фактичні витрати. Причин для цього три. Перша — точність: пам’ять про гру системно спотворена, тож записи, зроблені в момент події, дають картину, з якою вже неможливо сперечатися. Друга — матеріал для роботи: без записів епізод доводиться відновлювати по пам’яті через тиждень, і розбір стає поверховим. Третя — сама фіксація зменшує автоматизм, бо обов’язок записати змушує зупинитися.

Домашні завдання в цьому підході — не письмові вправи для галочки, а поведінкові кроки: заблокувати доступ, застосувати паузу на тридцять хвилин у реальній ситуації, виконати підготовлений план у день зарплати, перевірити конкретне переконання на практиці. Тут потрібне чесне формулювання: якщо людина ходить на сесії, але нічого не робить між ними, курс перетворюється на розмови про залежність, і результат буде відповідний. Точних цифр про те, наскільки саме менший ефект без домашньої роботи, не існує, тож жодних відсотків тут наводити не станемо — але залежність результату від власних дій людини є очевидною для будь-якого практика.

Окремо про групи взаємодопомоги, зокрема «Анонімні гравці». Британська настанова розглядає їх як корисне доповнення, і в українських містах такі групи діють, зокрема онлайн. Важливо розуміти їхнє місце: це не лікування й не заміна структурованого курсу, а середовище регулярної підтримки між сесіями та після завершення програми. Частина людей поєднує обидва формати з першого місяця, частина приходить у групу вже після курсу, коли потрібна довготривала опора. Для родин також існують окремі групи підтримки.

Чому груповий формат часто працює краще — і кому він не підходить

Те, що настанова ставить групову терапію першим вибором, дивує багатьох: здається, що індивідуальна робота має бути якіснішою. При гральному розладі це не так, і причини цілком практичні. Головна з них — хибні переконання набагато краще видно на чужому прикладі. Коли власна «система ставок» звучить із чужих вуст, її безпідставність відчувається миттєво, тоді як у власній голові та сама конструкція виглядає обґрунтованою й майже науковою. Цей механізм є найпотужнішим інструментом групи саме при гральному розладі, і жодна індивідуальна робота його не відтворює.

Друга причина — руйнування ізоляції та сорому. Гральний розлад ховають довше й ретельніше, ніж алкогольну залежність: немає запаху, немає зовнішніх ознак, борги можуть приховуватися роками, а зовні життя виглядає звичайним. Через це людина часто вважає себе унікально ганебним випадком. Група знімає це переконання за одну-дві зустрічі — просто тому, що поруч сидять люди з тією самою історією. Ефект від цього не в тому, щоб стало легше на душі, а в тому, що зникає потреба брехати, а отже з’являється матеріал для роботи.

Третя причина — взаємне не-обманювання. Учасники впізнають виправдання одне одного, бо самі користувалися тими самими. Пояснення «я просто хотів розважитися» або «у мене все під контролем, я просто трохи захопився» не проходить у групі так, як може пройти в кабінеті. Додається практична користь: готові рішення від тих, хто вже пробував. Поради про те, як говорити з родиною про борги або як реагувати на бонусні розсилки, мають іншу вагу, коли звучать від людини з таким самим досвідом. І, нарешті, регулярні зустрічі з тими самими людьми створюють підзвітність і ритм, яких бракує при самостійних спробах.

Разом із тим група підходить не всім. Індивідуальний формат обирають, коли людина не готова говорити в групі, коли є виражена соціальна тривога, коли стан потребує окремої уваги або коли групу просто неможливо організувати. Це не «гірший варіант» і не поступка — це інший маршрут із тією самою програмою. Рішення про формат ухвалюють після оцінки стану, і його можна переглянути в процесі: частина людей починає індивідуально й переходить у групу пізніше, коли зменшується сором.

Депресія, тривога, алкоголь, ліки й борги: що роблять паралельно

Ізольований гральний розлад — рідкість. Типово він поєднується з депресивними станами, тривожними розладами, порушеннями сну й вживанням алкоголю. Це майже правило, а не виняток, і саме тому оцінку психічного стану проводять на старті, а не «потім, коли розберемося з грою». Причинно-наслідковий зв’язок тут двобічний: депресія й тривога штовхають у гру як спосіб перервати нестерпний стан, а гра, борги, брехня й сором поглиблюють депресію й тривогу. Утворюється замкнене коло, і розірвати його з одного боку зазвичай не вдається.

Практичний висновок такий: лікують паралельно. Наявність депресії не є підставою відкладати роботу з гральним розладом, і навпаки — робота з грою не скасовує потреби лікувати депресію. При цьому депресію й тривогу лікують за їхніми власними настановами, включно з медикаментами, якщо для них є показання. Тут варто наголосити на відмінності, яка часто губиться: на відміну від самого грального розладу, для депресії й тривожних розладів зареєстровані препарати існують, і їх призначення є звичайною медичною практикою. Тобто ліки в загальному плані допомоги можуть бути — але спрямовані вони на супутні стани, а не на гру.

Окремо оцінюють роль алкоголю. Дуже часто гра й алкоголь ідуть разом: сп’яніння знімає гальма перед ставкою, скорочує паузу між думкою й дією та робить безглуздими всі домовленості з самим собою. І тут потрібне пряме застереження. Синдром відміни алкоголю — небезпечний для життя стан: він може ускладнитися судомним нападом і алкогольним делірієм. Якщо після припинення вживання з’явилися тремтіння, пітливість, нудота, безсоння, сплутаність свідомості або судоми, потрібна невідкладна медична допомога, а не очікування консультації психотерапевта. У стані гострої відміни психотерапія неефективна, бо людина фізично не здатна засвоювати навички; небезпечним у цій ситуації є сам нелікований стан відміни, тому спершу надають медичну допомогу, і лише потім починають курс.

Четвертий обов’язковий напрям — фінансовий. Борги, мікропозики й кредити самі по собі є постійним джерелом тривоги, а тривога є пусковим чинником для гри. Без плану дій із боргами людина щодня перебуває у стані, який штовхає її повернутися до ставок «щоб закрити питання». Тому реалістичний план розрахунків, домовленості з родиною про рух грошей і відмова від нових позик є частиною роботи, а не побічним питанням. Терапія боргів не погашає — але без порядку в цій сфері її результат тримається погано.

Гральна поведінка, спричинена ліками

Перед початком терапії лікар обов’язково переглядає всі препарати, які людина приймає, і це не формальність. Потяг до азартної гри може бути побічною дією ліків. Найвідоміша група — агоністи дофамінових рецепторів (праміпексол, ропінірол, ротиготин), які застосовують при хворобі Паркінсона та синдромі неспокійних ніг; сюди ж належать препарати леводопи. Подібні випадки описані й для арипіпразолу, що використовується в психіатрії. Відповідні попередження внесені в інструкції до цих препаратів регуляторними органами, тобто йдеться про визнане й задокументоване явище, а не про рідкісний виняток.

Ознака, яка має насторожити: гра з’явилася або різко посилилася після початку приймання нового препарату чи після збільшення дози, часто разом з іншими нестримними потягами — до покупок, їжі або сексуальної активності. Людина при цьому нерідко сама не пов’язує одне з одним, бо між призначенням і появою гри можуть минути тижні.

Найважливіше: у таких випадках перегляд призначень тим лікарем, який їх зробив, часто прибирає проблему повністю — без курсу психотерапії. Але самостійно скасовувати або зменшувати дозу цих препаратів не можна: різка відміна при хворобі Паркінсона чи психічному розладі небезпечна сама по собі. Правильний крок — повідомити лікаря про появу потягу до гри й обговорити зміну схеми лікування.

Коли допомога потрібна негайно: ризик самогубства

Це найважливіше застереження в цій статті, і воно стосується як самого гравця, так і його близьких. Гральний розлад належить до станів із високим ризиком самогубства. Велике шведське реєстрове дослідження (Karlsson, Håkansson, 2018) показало багатократно підвищену смертність від самогубства серед осіб із гральним розладом порівняно із загальним населенням. Коректне формулювання звучить так: ризик самогубства при гральному розладі істотно вищий, ніж у населення загалом, і належить до найвищих серед адиктивних станів.

Важливо розуміти, що саме підвищує ризик у цьому конкретному стані. Це борги й фінансовий крах; момент розкриття прихованого, коли родина нарешті дізнається про масштаб; втрата житла або роботи; супутня депресія; вживання алкоголю; зрив після періоду утримання, коли до відчаю додається переконання, що все марно. І окремо — попередня спроба самогубства або самоушкодження в минулому: це найсильніший з відомих провісників, і його наявність змінює всю тактику допомоги. Найнебезпечнішими є не «поступово погані» періоди, а різкі переломи — саме після них стан може змінитися за години.

Що робити в такій ситуації: не залишати людину саму, звернутися по невідкладну психіатричну допомогу, за потреби викликати екстрену медичну допомогу. Не «дочекатися ранку» й не відкладати до понеділка. Окремий і найдієвіший практичний крок — обмежити доступ до засобів: прибрати з дому запаси ліків (особливо снодійних, знеболювальних і серцевих), зброю, за можливості ключі від автомобіля, а також не залишати доступу до значних сум грошей. Це не «недовіра», а стандартна рекомендація при високому ризику, яка справді рятує життя, бо криза зазвичай триває години, а не тижні.

Ще два уточнення. Розмова про думки про самогубство не «наштовхує» на них — навпаки, прямо поставлене питання зазвичай знижує напруження й дає людині можливість сказати вголос те, що вона приховувала. І окремо застерігаємо від самолікування: налтрексон, антидепресанти чи «щось заспокійливе» не можна призначати собі самостійно, це рішення виключно лікаря після обстеження.

Чого когнітивно-поведінкова терапія не робить

Цей розділ потрібен, щоб зняти хибні очікування, з якими люди часто приходять. Насамперед: цей метод не «кодує». Кодування — процедура з навіюванням або препаратом, розрахована на пасивну участь людини: зі мною щось зробили, і тепер не тягне. Когнітивно-поведінкова терапія влаштована протилежним чином — людина сама вчиться і сама застосовує вивчене. Жодної процедури, після якої при гральному розладі «більше не захочеться», не існує, і пропозиція «зняти залежність за один сеанс» є підставою насторожитися, а не радіти.

Далі — про гарантії. Жоден сумлінний фахівець не пообіцяє результат. Доказова база підтверджує ефект одразу після завершення курсу, а щодо тривалого утримання даних недостатньо навіть у наукових оглядах, і самі автори Кокранівського огляду застерігають, що наявні дослідження можуть переоцінювати ефект. Тому будь-які «сімдесят відсотків успіху» чи «позбавлення назавжди» в матеріалах про гральний розлад — вигадані цифри. Чесна позиція звучить інакше: цей метод має найкращу з наявних доказову опору, і водночас він не дає імунітету.

Метод не працює без участі людини: немає домашніх завдань і щоденника — немає перенесення навичок у життя. Він також не працює проти волі: людину можна привести на першу зустріч, але не можна виконувати вправи замість неї. Це, однак, не означає «чекайте, поки він сам дозріє» — існують окремі підходи для роботи з мотивацією, і настанова NICE NG248 містить окремий розділ про допомогу родинам і близьким, які можуть отримувати підтримку незалежно від того, чи звернувся сам гравець. Тут же варто назвати найчастішу помилку родини: мовчазна оплата боргів без жодного плану. Вона знімає наслідки, прибирає мотив до змін і майже завжди повторюється через кілька місяців із більшою сумою.

Ще кілька меж, які потрібно назвати прямо. Терапія не вирішує фінансових проблем: борги не зникають від сесій, для них потрібен окремий план. Вона не замінює лікування депресії, тривоги чи алкогольної залежності, якщо вони є, і не допомагає, якщо гра насправді є проявом маніакального епізоду або побічною дією ліків — у цих випадках потрібне інше лікування. І окремо застерігаємо від порад, які циркулюють у мережі: спроб «доконтролюватися» до помірної гри, позик для покриття боргів і ставок «востаннє, щоб закрити борг» — усе це типові шляхи до поглиблення кризи. Головна теза така: метод не переконує людину не грати. Він дає конкретні навички — розпізнати пусковий чинник, зловити автоматичну думку, витримати хвилю потягу, діяти за планом і повернутися після зриву. Переконування — це саме те, що роками робить родина, і саме воно не працює.

З чого почати і як обрати фахівця

Перший крок — не терапія, а оцінка стану в лікаря. На ній з’ясовують тяжкість грального розладу, наявність депресії, тривоги, порушень сну, вживання алкоголю, перелік прийнятих ліків, реальну фінансову ситуацію та рівень безпеки, включно з питанням про думки про самогубство. Від результатів цієї оцінки залежить послідовність кроків: комусь можна одразу починати курс, комусь спершу потрібна медична допомога у зв’язку зі станом відміни, комусь — паралельне лікування депресії, а комусь — перегляд призначених препаратів. Приходити на таку зустріч можна разом із близькою людиною: це нормальна практика, яка часто допомагає відновити реальну картину подій. Ознайомитися з кваліфікацією й напрямами роботи можна на сторінці наших фахівців.

Другий крок — підготувати фактичну основу. Ще до першої зустрічі корисно почати вести прості записи: коли виникав потяг, у якій ситуації, що людина зробила, скільки грошей витрачено. Навіть тиждень таких нотаток істотно прискорює роботу, бо дає матеріал для розбору замість спогадів. Паралельно має сенс зробити найпростіші захисні кроки: видалити застосунки, відписатися від розсилок і каналів, домовитися про рух грошей у родині, розглянути офіційне самообмеження через державний реєстр. Це не лікування, але це зменшує кількість випадкових епізодів, поки навички ще не сформовані.

Третій крок — визначитися з форматом. Груповий курс є першим вибором за настановою, індивідуальний обирають, коли група не підходить або недоступна. Рішення ухвалюють разом із фахівцем після оцінки, і його можна переглянути в процесі. Докладніше про те, як побудований курс, скільки він триває й чого від нього очікувати, можна дізнатися в описі напряму психотерапії ігрової залежності за когнітивно-поведінковим підходом.

Висновки

Гральний розлад — це визнаний діагноз, який у сучасних класифікаціях стоїть поруч із залежностями від речовин, а не поруч із дивацтвами характеру. Саме тому при ньому працюють підходи, розроблені для залежностей, і саме тому спроби вплинути умовляннями, контролем чи сором’язливим мовчанням роками не дають результату. Це не питання волі — це питання навичок, яких людина не має і які можна набути.

Когнітивно-поведінкова терапія при гральному розладі на сьогодні є основним лікуванням цього стану: британська настанова NICE NG248 (2025) рекомендує починати з групового формату якомога раніше після оцінки, а індивідуальний формат передбачає для випадків, коли група не підходить. Ліків «під діагноз» не зареєстровано, тому психотерапія несе основне навантаження, а медикаменти застосовують або для супутніх станів, або як другий крок за призначенням профільного фахівця. Курс складається з розбору конкретних епізодів, роботи з хибними переконаннями, складання особистого переліку пускових чинників, тренування навичок проживання тяги та обов’язкової профілактики зривів.

Водночас чесність вимагає назвати межі. Доказова база методу — найкраща серед наявних, але сама по собі обмежена: ефект підтверджено одразу після курсу, а щодо його стійкості в часі даних недостатньо. Терапія не кодує, не гарантує результату, не працює без домашньої роботи й не вирішує фінансових проблем. Вона також не є відповіддю, якщо за грою стоїть маніакальний епізод або побічна дія ліків — тому оцінку стану проводить лікар. Одиничний зрив не перекреслює зробленого — перекреслює його рішення після зриву не зупинятися.

Якщо зараз є думки про безвихідь — не залишайтеся з ними наодинці й не відкладайте: Lifeline Ukraine 7333 (цілодобово, безкоштовно), урядова лінія психологічної допомоги 0 800 100 102, екстрена медична допомога 103. Якщо йдеться про близьку людину — не залишайте її саму й приберіть із дому запаси ліків та інші небезпечні засоби.

Матеріал має інформаційний характер і не замінює консультацію лікаря-нарколога. Метод, формат і тривалість курсу, а також потребу в медикаментозній підтримці визначає лікар після очного обстеження й оцінки стану, з урахуванням супутніх розладів, прийнятих препаратів і безпеки конкретної людини.

❓ Часті запитання

Чим гральний розлад відрізняється від звичайного захоплення азартними іграми?
Ключова відмінність — втрата контролю та наслідки: людина грає довше й на більші суми, ніж планувала, відіграється, приховує витрати, бере позики, а спроби зупинитися зриваються. У МКХ-11 це окремий діагноз (6C50) у класі розладів унаслідок адиктивної поведінки. Важлива деталь, якої часто не знають: класифікації прямо виключають із цього діагнозу гру, що виникла в межах маніакального або гіпоманіакального епізоду — там ідеться про інший розлад і зовсім інше лікування. Тому висновок робить лікар, а опитувальники на кшталт індексу тяжкості проблемної гри (PGSI) чи скринінгу Lie/Bet — лише привід звернутися, а не діагноз.
Скільки триває курс когнітивно-поведінкової терапії при гральному розладі?
За орієнтирами настанови NICE NG248 груповий курс зазвичай складається з 8–10 сесій, індивідуальний — з 6–8; це орієнтир, а не жорстка норма. На практиці це кілька місяців регулярних зустрічей, а не одна консультація й не багаторічна терапію без програми. Обов’язковою складовою курсу настанова називає профілактику зривів. Практична порада, якої немає в самій настанові: запитуйте про кількість сесій ще до старту — визначений обсяг і зрозумілі етапи є ознакою структурованої програми.
Чи є ліки від грального розладу?
Ні. Немає жодного лікарського засобу, зареєстрованого за показанням «гральний розлад», — ані в Україні, ані Європейським агентством з лікарських засобів, ані Управлінням із продовольства й медикаментів США. Настанова NICE NG248 розглядає налтрексон лише поза зареєстрованим показанням, лише після невдалої психотерапії та лише за призначенням профільного фахівця. Дозування тут свідомо не наводимо: препарат має суттєві протипоказання з боку печінки й вимагає періоду без опіоїдів перед початком. Натомість супутні депресію й тривогу лікують за їхніми власними настановами, і там зареєстровані препарати існують.
Чи можуть самі ліки спричинити потяг до гри?
Так, і це окрема добре задокументована ситуація. Агоністи дофамінових рецепторів (праміпексол, ропінірол, ротиготин), препарати леводопи при хворобі Паркінсона та арипіпразол здатні викликати нестримний потяг до азартної гри; відповідні попередження внесені в інструкції до цих препаратів. Тому перед курсом лікар переглядає весь перелік ліків, які людина приймає. Якщо причина в препараті, перегляд призначень тим лікарем, який їх зробив, часто прибирає проблему без курсу психотерапії. Самостійно скасовувати ці ліки не можна — це небезпечно.
Чому не допомагає, коли людині пояснюють, що казино завжди у виграші?
Тому що більшість людей із гральним розладом це вже знають. Хибні переконання вмикаються не в спокої, а на піку збудження й потягу, коли раціональна оцінка тимчасово відступає, тож пояснення, почуте на тверезу голову, просто не доходить до того стану, в якому ухвалюється рішення грати. Тому в терапії не сперечаються про ймовірності: людину вчать ловити момент, коли думка виникає, і звіряти її з власними записами витрат. Оскаржують не фінальну думку «зараз відіграюся», а ранню ланку ланцюжка, поки збудження ще низьке.
Чи можна вважати цей метод різновидом кодування?
Ні, це протилежні за логікою речі. Кодування розраховане на пасивну участь: «зі мною щось зробили, і тепер не тягне». Когнітивно-поведінкова терапія побудована навпаки — людина сама вчиться розпізнавати пускові чинники й автоматичні думки та застосовує навички у власний вечір п’ятниці. Жодної процедури, після якої «більше не захочеться» грати, при гральному розладі не існує. Практичний висновок: обіцянка «зняти залежність за один сеанс» — привід шукати іншого фахівця.
Що робити родині, якщо людина відмовляється лікуватися?
Перше — отримати допомогу самим: настанова NICE NG248 містить окремий розділ про підтримку родин, і рідні можуть звертатися незалежно від того, чи звернувся сам гравець. Друге — не гасити наслідки без плану: мовчазна оплата боргів прибирає мотив до змін і зазвичай повторюється через кілька місяців з більшою сумою. Третє — знати ознаки, за яких допомога потрібна негайно, і мати під рукою номери: 7333 (Lifeline Ukraine, цілодобово) та 103. Замість переконувань дієвішою є зміна власної поведінки: прозорі домовленості щодо грошей і відмова від нових позик.
Що записувати у щоденник самоспостереження?
Фіксують не лише епізоди гри, а й епізоди потягу, які вдалося витримати: дату й час, місце, що передувало, емоційний стан, дослівну думку, дію та результат; окремо ведуть облік фактичних витрат. Причин три: пам’ять про гру системно спотворена (виграші яскраві, програші розмиваються), записи дають матеріал для розбору на сесії, а сама вимога зупинитися й записати зменшує автоматизм — частину епізодів це обриває ще до ставки. Практичний нюанс: записувати варто одразу, а не ввечері «по пам’яті» — саме свіжі деталі є найціннішими.
Чи гарантує курс терапії, що людина більше ніколи не гратиме?
Ні, і будь-яка обіцянка гарантії — привід насторожитися. Кокранівський систематичний огляд показав виражене зменшення тяжкості гральної поведінки одразу після завершення курсу та помірний вплив на фінансові втрати, однак даних про стійкість результату через 9–12 місяців виявилося замало, а якість доказів оцінена як низька й дуже низька. Це не привід відмовлятися від методу — серед наявного саме він має найкращу доказову опору. Одиничний зрив не скасовує зробленої роботи: її скасовує рішення після зриву не зупинятися.
📚 Джерела
  1. NICE NG248. Harmful gambling: identification, assessment and management. National Institute for Health and Care Excellence, 28 січня 2025 — Перша національна клінічна настанова Великої Британії з грального розладу. Використана для тверджень про групову когнітивно-поведінкову терапію як перший вибір лікування дорослих, орієнтовну кількість сесій (8–10 групових, 6–8 індивідуальних), обов’язковий компонент профілактики зривів, умови розгляду налтрексону поза зареєстрованим показанням та окремий розділ допомоги родинам і близьким. https://www.nice.org.uk/guidance/ng248
  2. Cowlishaw S., Merkouris S., Dowling N., Anderson C., Jackson A., Thomas S. Psychological therapies for pathological and problem gambling. Cochrane Database of Systematic Reviews, 2012, вип. 11, ст. CD008937 — Кокранівський систематичний огляд психологічних терапій при патологічній та проблемній грі. Показав виражене зменшення тяжкості гральної поведінки одразу після завершення курсу та помірний вплив на фінансові втрати; стійкість результату через 9–12 місяців визнана невстановленою, якість доказів оцінена як низька й дуже низька. DOI: 10.1002/14651858.CD008937.pub2. https://www.cochranelibrary.com/cdsr/doi/10.1002/14651858.CD008937.pub2/full
  3. Karlsson A., Håkansson A. Gambling disorder, increased mortality, suicidality, and associated comorbidity: A longitudinal nationwide register study. Journal of Behavioral Addictions, 2018, т. 7, № 4, с. 1091–1099 — Шведське загальнонаціональне реєстрове когортне дослідження, яке показало багатократно підвищену смертність від самогубства серед осіб із гральним розладом порівняно із загальним населенням, особливо у молодшому віці. Використане для якісного твердження про істотно підвищений ризик самогубства. DOI: 10.1556/2006.7.2018.112.
  4. ВООЗ. Міжнародна класифікація хвороб 11-го перегляду (МКХ-11), рубрика 6C50 «Гральний розлад» — Класифікаційна основа статті: гральний розлад віднесено до класу «Розлади внаслідок адиктивної поведінки» й відокремлено від ігрового розладу (6C51); діагноз не встановлюється, якщо гра відбувається в межах маніакального чи гіпоманіакального епізоду. Для порівняння наведено чинну в Україні для статистики МКХ-10 (F63.0) та DSM-5 (2013), який переніс гральний розлад до розділу розладів, пов’язаних із вживанням речовин, та адиктивних розладів. https://icd.who.int/browse11/l-m/en
  5. Регуляторні застереження щодо гральної поведінки, спричиненої ліками: агоністи дофамінових рецепторів, препарати леводопи та арипіпразол (Європейське агентство з лікарських засобів, Управління з продовольства й медикаментів США) — Офіційні застереження в інструкціях до праміпексолу, ропініролу, ротиготину, препаратів леводопи та арипіпразолу про ризик розладів контролю імпульсів, зокрема нестримного потягу до азартної гри, покупок, їжі та сексуальної активності. Використані для розділу про перегляд призначених препаратів перед початком психотерапії.
  6. Парасольковий огляд систематичних оглядів і мета-аналізів ефективності психологічних втручань при гральній шкоді. PubMed Central, PMC11059187 — Узагальнення наявних систематичних оглядів щодо психологічних втручань при гральному розладі: підтверджує когнітивно-поведінкову терапію як підхід із найкращою доказовою опорою серед наявних та окреслює обмеження доказової бази, зокрема брак даних про стійкість ефекту в часі. https://pmc.ncbi.nlm.nih.gov/articles/PMC11059187/
⚕️ Матеріал має інформаційний характер і не замінює консультацію лікаря-нарколога. Не змінюйте схему прийому й не відміняйте призначені препарати самостійно — для багатьох речовин раптова відміна небезпечна. Рішення про лікування ухвалюйте разом із фахівцем.